Історія "польової сестри" Майдану Лариси Суліменко.

Максим Гошовський: "Не хочется, чтобы о погибших и о их идеалах забыли... я до сих пор помню, когда я приехал после Институтской в Днепр,то было заседание обл совета, я на него пришел с щитом и флагом, в общем во всем обмундировании. что было на майдане. флаг в крови, щит в крови и когда я стоял в зале и когда я в него проходил,то мне никто даже слова не мог сказать и что-то сделать,они были как шелковые, а теперь блин... у нас как были регионалы у власти,так и остались..."

Антон Луб’яницький: “У мене стріляли два снайпери”...

Александр Абаев: ""...попросил одного парня, который сидел за деревом помочь, подбежал еще мой боец ,я закинул на него правую руку и увидел, что висит палец на коже на сухожилии. И легендарная фраза парней тогда: «не просрите палец, потому что потом хрен найдем!»..." (від Vika Yasyns'ka)

Історія медиків, які 20 лютого опинилися в самому пеклі - в холі готелю Україна. "Поранені хлопці тихо і гідно вмирали, – медик про бої біля готелю «Україна» в Києві".

Іван Філіпович: "Люди мали те, що кожен сам собі знайшов. Проти снайперів нічого не допомагає — ні каски, ні бронежилети. Я мав каску і металічний щит. І ховався за деревом. Одна куля зрикошетила — потрапила у голову і застрягла під шкірою. Друга потрапила під око і вийшла через шию. Стріляли зверху. Я зараз не пам’ятаю чітко той момент, коли мене підстрелили."

"Янукович заслуговує, аби його судили матері, чиїх синів він убив". 16-річний львів'янин Дмитро Голубничий розповідає, як вижив під пострілами снайперських куль 20 лютого на вулиці Інститутській.

Дякуючи такому оголошенню, розміщеному на одній з бетонних плит на Майдані: «Прошу відгукнутися тих, хто лежав на барикаді під завалом людських тіл і вижив на вулиці Інститутській, біля метро «Хрещатик», 18 лютого. Я один із вас» волинянин Іван Войчук ( на фото у центрі) розшукав киян Олега Матютенка (ліворуч) та Валерія Григоренка, з якими опинився у звалищі людських тіл біля метро «Хрещатик» 18 лютого на вулиці Інститутській.

Максим Музика: ""Страшно было, потому что российские гранаты - очень мощные... Людям отрывало все, что можно. Я сам на руках выносил человека. Увидел его под лайтбоксом, вернее под остатками лайтбокса. Он под ним сидел, орал не своим голосом, у него – штаны разорваны... ноги разорваны. Видно, штаны были синтетические, они поплавились, сгорели сразу же. Вопящего, его унесли в сторону Дома профсоюзов. Я там остановился на минуту, снял противогаз….и увидел, с какой частотой несут раненых: от 5 и выше в минуту. Огромный поток." (від Vika Yasyns'ka)

Володимир Табака: "Я допомагав хлопцям великий щит перенести наверх до Жовтневого. Коли дійшов до сходів, навіть гадки не мав, що «беркути» можуть бути зверху. І коли ми несли той щит, я побачив, що виносять жовтого хлопця, вже мертвого. Відчуття були моторошні, а коли підіймалися по останніх сходинках побачили мертвого Василя Мойсея, його ще не встигли забрати. Не видно було, хто стріляв і хтось крикнув: «ховайтесь за щити, стріляють», - а щитів окрім великого у нас не було. Але ми все одно занесли його у внутрішній двір Жовтневого. А потім спустилися вниз - отямитися. Коли почали хлопців один за одним зносити…- важко таке згадувати…" (с)

"Сергія Железняка було поранено в ногу пострілом з пістолета Макарова 18 лютого в Маріїнському парку, коли він разом з товаришами рятував поранених від беркутівців і бандитів."(с)

Найсміливіша жінка планети: Як медик із Львівщини Марія Матвіїв рятувала поранених на Інститутській.

Історія пораненого 18 лютого на станції метро "Хрещатик" Антона Ковальова.

"Цікава, відверта і важка історія людини, що бачила і пережила багато. Говорити було важко, але потрібно. Спочатку Ярина не мала до мене довіри, бо не вірить майже нікому, окрім тих людей, з якими пережила страшні майданівські години…" (с) (від Vika Yasyns'ka).

Нестор Ільницький: "Били суто «беркутівці»: відтягнули назад метрів на 10, намагалися якнайбільше бити по обличчю. Потім підійшов ще один - узяв мене за шию. Я побачив, що у нього в руці металевий молоток, і він почав наносити мені ним удари теж по обличчю."(с)

Історія волинянина Олександра Гуча, якого поранили на Інститутській 20 лютого, коли він витягував пораненого друга.